Бабуся плаче, дивлячись новини, Бійці щодня вмирають у бою, Бо кожен з цих бійців — чиясь дитина, Що не побачить вже свою сім'ю.... Це бачачи, розчулилась бабуся І почала розмову затяжну: "Не можу я, коли на це дивлюся, Не згадувати ще одну війну. Там не питали, хто ти — українець, Вірмен, чи росіянин, чи казах.... А що ж тепер? Хто друг, а хто — злочинець? Країна знову тоне у сльозах Хіба за це тоді ми воювали?! Що вибороли ми у ту весну?! Хотіли ми, щоб діти не страждали, Онуки щоб не знали про війну...... А внуки наші юні, зовсім діти, Переживають муки ті ж страшні, Боролись ми, щоб у війні не жити, Та мусимо вмирати у війні....."